Схильність безкорисливо допомагати комусь зазвичай називають словом «альтруїзм», людину, яка це робить, – «альтруїстом», а відповідний вчинок – «альтруїстичним вчинком».
Ще Аристотель розрізняв дружбу, засновану на корисності або на задоволенні та довершену дружбу, засновану на однаковому бажанні блага один для одного. Довершена дружба, як її описує Аристотель, дуже схожа на сучасне розуміння альтруїзму.
Великий економіст Адам Сміт писав: «Якою б егоїстичною не здавалася людина, в її природі явно закладені певні закони, які змушують її цікавитися долею інших і вважати їхнє щастя необхідним для себе, хоча вона сама від цього нічого не отримує, за винятком задоволення бачити це щастя».
Схильність безкорисливо допомагати люди помічали та цінували завжди, але сам термін «альтруїзм» (від латинського «alter» – «інший») як протилежний до егоїзму ввів видатний соціолог Огюст Конт. Відтоді безкорислива допомога стала не лише моральною чеснотою, етичним принципом, темою філософських або богословських роздумів, а й предметом наукового вивчення: альтруїзм вивчають соціологи, психологи, біологи, антропологи.
Соціологічний словник визначає альтруїзм як «безкорисливу самовіддану турботу про благо інших людей, готовність поступатися і жертвувати особистими інтересами заради іншої людини».
Дещо інше визначення альтруїзму дають психологи Стівен Уорчел і Джоел Купер: «поведінка та мотиваційна спрямованість індивіда на допомогу іншим без очікування отримати у відповідь винагороду».
Отже, одні мислителі вважають, що готовність жертвувати – обов’язкова риса альтруїзму, а інші вважають, що для визначення вчинку як альтруїстичного достатньо, щоб людина не очікувала за нього винагороди.
І практично всі мислителі вважають альтруїзм основою солідарності.
Альтруїзм: необхідний та суперечливий
Огюст Конт вважав розвиток альтруїзму основною силою соціального прогресу. Майбутнє суспільству, на думку Конта, повинно існувати за принципом «Живи для інших». Він навіть намагався створити релігію, засновану на альтруїзмі.
Ще один видатний соціолог – Герберт Спенсер – вважав, що «егоїзм стоїть попереду альтруїзму», і саме егоїзм робить можливими альтруїстичні вчинки: «індивід, який егоїстичний в достатній мірі, зберігає ті сили, які роблять можливою альтруїстичну діяльність». Але, хоча альтруїзм й вторинний, «обов’язковість альтруїзму … виявляється насправді анітрохи не меншою, ніж обов’язковість егоїзму». Подібної думки дотримується і сучасний біолог Річард Докінз: «Давайте спробуємо вчити великодушності та альтруїзму, тому що ми народжуємося егоїстами».
Еміль Дюркгайм не погоджувався зі Спенсером. Для Дюркгайма саме альтруїзм як діяння на благо групи є первинним (тому що первинною є механічна солідарність, за якої людина розчиняється у групі), саме він є виявом солідарності, яка, у свою чергу, є головною умовою існування суспільства: «Усюди, де існує суспільство, існує альтруїзм, тому що існує солідарність».
Не погоджувався зі Спенсером й Петро Кропоткін, який вважав, що взаємодопомога є більш важливим фактором еволюції, ніж боротьба за існування (яку Спенсер безпідставно розповсюдив на суспільство), альтруїзм є результатом еволюції, необхідним для виживання виду і базується на інстинкті «загальнолюдської солідарності». На думку Кропоткіна, «практика взаємної допомоги та її послідовний розвиток створили самі умови суспільного життя».
Соціолог Георг Зіммель розглядав протиріччя між егоїзмом та альтруїзмом як протиріччя між індивідом, який егоїстично намагається реалізувати власні інтереси, та групою, яка вимагає бути альтруїстом, тобто повністю підпорядкувати власні інтереси суспільним. Але вимога групи, за Зіммелем сама по собі є егоїзмом суспільства, який лише ховається під маскою альтруїзму. Зіммель вводить третю альтернативу – незалежне слідування об’єктивним ідеалам, не пов’язане з чиїми-небудь інтересами.
І Спенсер, і Дюркгайм, і Зіммель застерігали від надмірного альтруїзму. Спенсер вказував, що людина, яка підточила свої душевні та фізичні сили занадтою самопожертвою, стає нездатною для до альтруїстичних вчинків. За Дюркгаймом, гіпертрофований альтруїзм може призвести до «альтруїстичного самогубства» на вимогу суспільства (яке слід відрізняти від самопожертви заради життя інших або вищих ідеалів). Зіммель застерігав, що альтруїзм насправді часто буває егоїзмом групи по відношенню до індивіда і перешкоджає індивідуальному розвитку.
Важливим є не лише співвідношення між егоїзмом та альтруїзмом, а й інші проблемні питання.
Гаєк прояснює співвідношення між альтруїзмом та свободою: «свобода дбати про власні цілі принаймні однаково важлива як для абсолютного альтруїста, так і для найегоїстичнішої людини. Альтруїзм як чеснота, безперечно, не передбачає необхідності виконувати чужу волю».
Сучасний соціолог Джеффрі Александер задає важливе питання, яке постає, якщо розуміти альтруїзм як індивідуальну моральну рису: «Індивіди можуть бути альтруїстичні до своїх друзів і сім’ї та аморальні по відношенню до членів інших, менш близьких та безпосередніх кіл. Кого серед незліченних інших, на яких позначаються наші дії, ми накриваємо парасолькою наших особистих моральних принципів?»
Можливою відповіддю може стати розширення поняття моральності вчинку за межі альтруїзму: наприклад, справедливість є достатньою підставою для морального вчинку. А ще можна спробувати розширювати нашу «парасольку моральних принципів», накриваючи нею все більшу кількість «інших», створюючи солідарність, як пропонував філософ Річард Рорті «підвищенням нашої чутливості до певних подробиць болю та приниження інших, незнайомих нам людей».
Часто люди не називають свою допомогу «альтруїзмом» – це здається їм занадто пафосним та «високим». Але безкорислива допомога – це справді альтруїзм, наскільки б незначною ця допомога видавалась, адже, як писав Сорокін, «форм прояву альтруїзму нескінченно багато, і кожен може і повинен тут робити те, що відповідає його нахилам».
