Альтруїзм потребує пояснення: чому ми допомагаємо? Нам зрозуміло, коли люди допомагають своїм рідним та найближчим друзям (хоча й тут не все просто!). Але що спонукає людину йти на жертви заради інших, часто незнайомих, людей?
Дослідники сформували різні підходи до пояснення альтруїзму. У чомусь ці підходи доповнюють один одного, у чомусь – протирічать. Існує чимало досліджень, які підтверджують ту чи іншу теорію. Але жодний окремий підхід не пояснює всі випадки альтруїстичної поведінки.
Досить умовно можна виділити 3 «типи» альтруїзму: родинний альтруїзм; взаємний, або реципрокний (від лат. reciprocus – «той, що повертається») альтруїзм; «істинний» альтруїзм.
Родинний альтруїзм пояснюється за допомогою еволюційної теорії. Одна з моделей природного добору – родинний добір (найбільший внесок у її розробку зробив біолог У. Гамільтон) – говорить, що ми «генні егоїсти»: прагнемо в першу чергу зберегти свої гени. Для цього необхідно забезпечити виживання тим, хто має спільні з нами гени. Тому люди допомагають тим, з ким у них є спільні гени, і чим більше таких генів (тобто ближче спорідненість), тим більша ця допомога. (Цей «розрахунок спорідненості» відбувається несвідомо).
Але саме цей «генний егоїзм» призводить до родинного альтруїзму – ми робимо все, щоб зберегти життя рідних, навіть якщо власне життя опиняється під загрозою.
Але чому ми допомагаємо і нерідним нам людям?
Відповідь на це питання намагаються дати через поняття реципрокного (або взаємного) альтруїзму (це поняття ввів біолог Р. Тріверс): ми допомагаємо людині, сподіваючись на послугу у відповідь.
Такий альтруїзм виглядає як егоїзм (іноді його називають «прихований егоїзм»): в його основі – практичний розрахунок (який відбувається несвідомо). Але врешті решт, повторюваний прямий обмін між двома людьми, заснований на взаємності, призводить до взаємовигідного співробітництва (це показав у своїх дослідженнях економіст Р. Аксельрод).
Дослідники (в першу чергу біолог Е. Вілсон) розповсюдили принцип взаємного альтруїзму на малу групу, у якій є міцні зв’язки. Виявилось, що групи, побудовані на взаємному обміні (ми допомагаємо члену нашої групи, а інший член нашої групи допомагає нам) більш успішні у еволюційному плані, ніж ті, що складаються з егоїстів.
Щоб зрозуміти, чому ми допомагаємо тим, хто не належить до нашої групи, принцип взаємності спробували розширити на все суспільство (в першу чергу – соціолог Дж. Хоманс у теорії соціального обміну).
Ми обмінюємося як матеріальними цінностями, такими, як гроші або товари, так і соціальними цінностями, такими, як любов, визнання (статус), підтримка, знання, симпатія тощо. Або навпаки – отримуємо негативні реакції, такі, як презирство, зневага, ненависть, байдужість, відмова тощо.
Допомагаючи іншому, ми отримуємо взамін позитивні соціальні цінності, а відмовляючи у допомозі – негативні реакції. Допомагаючи іншим, ми отримаємо також і внутрішню винагороду як у вигляді позитивних почуттів, таких, як гордість, самоповага або самозадоволення, так і позбавляючись неприємних почуттів, таких, як тривога, почуття провини або дискомфорт.
На рівні суспільства обмін є непрямим – ми робимо внесок у загальну «систему обміну» і отримаємо винагороду також від усієї системи. Антрополог К. Леві-Строс звернув увагу, що групові системи непрямого обміну формують більш міцні зв’язки, ніж парний обмін. Експерименти психологів Л.Мольм, Дж.Коллет і Д.Шефера підтвердили, що солідарність у системах непрямого обміну вища, ніж при прямому обміні, а Лоулер, Т’є і Юн виявили, що узагальнений взаємний обмін викликає сильні позитивні емоції. Отже, взаємний альтруїзм, ймовірно, найкращий шлях до соціальної солідарності.
Часто ми допомагаємо тому, що ми повинні це зробити. Так діють соціальні норми – правила, які вказують, що ми зобов’язані робити.
Однією з норм, яка підтримує альтруїзм, це норма взаємності: ми повинні допомагати тим, хто допоміг нам. Ми зобов’язані віддячити за допомогу, а той, хто цього не робить, врешті решт перестає отримувати допомогу.
Ще одна соціальна норма, яка підтримує альтруїзм – це норма соціальної відповідальності: ми допомагаємо тим, хто цього потребує, навіть тоді, коли немає ніяких сподівань на винагороду. Саме ця норма змушує допомагати тим людям, які не беруть участі у системі обміну: людям з інвалідністю чи хворобою; літнім людям і дітям; тим, хто пережив стихійні лиха або насильство.
Чи існує «істинний» альтруїзм – допомога, за яку ми нічого не отримаємо ні зараз, ні коли-небудь потім, і яка не викликана тиском суспільних норм?
Люди завжди пов’язані між собою родинними зв’язками, особистими відносинами, соціальним обміном, соціальними нормами, тому виділити “істинно альтруїстичні” вчинки важко.
Можливо, ґрунтом для істинного альтруїзму є емпатія – здатність розуміти та проникати у світ іншої людини, а також передавати їй це розуміння, яка, швидше за все, є вродженою. Психолог Д. Бейтсон стверджує, що «альтруїзм, що спонукається емпатією, є частиною людської природи».
Істинний альтруїзм, можливо, спонукається також системою цінностей людини, слідування якій викликає у людини приємні почуття.
Іноді кажуть, що допомога, спрямована на рідних чи друзів, або надана в розрахунку на відповідь, або викликана бажанням позбутись почуття провини чи прагненням отримати симпатію, або під тиском почуття відповідальності – «несправжній» альтруїзм.
Але будь-яка допомога, надана без свідомого розрахунку отримати щось взамін – альтруїзм. Ми не можемо знецінювати допомогу та підтримку лише тому, що, вкладаючи щось у суспільство, людина щось отримує взамін. В будь-якому випадку альтруїзм – це моральна чеснота, яка заслуговує на найвищу оцінку.
